Перше визначення, про штучне об'єднання є не тільки некоректним, але й  фейковим. Чому? Тому що суржик виник ДО появи літературної мови, отже не міг послуговуватися ніякими нормами: їх просто НЕ БУЛО під час його формування.

Друга дефініція, про низький культурний рівень, теж не відповідає дійсності, тому що серед 9 мільйонів суржикомовних українців далеко не всі є людьми низького культурного рівня. Отже, ми наявно маємо дискримінацію народної побутової мови через недолугі стереотипи.

      У масовій свідомості сформовано стереотипне уявлення, що, мовляв, «колись усі українці розмовляли чистісінькою українською мовою, але потім внаслідок русифікації стали балакати суржиком». Це абсолютний міф. Перше згадування суржика належить до початків 18 століття, а українська літературна мова почала формуватися з появою Енеїди Котляревського (1798) тобто з початком 19 століття.

      Перший український філософ і поет Сковорода (1722-1794) писав свої літературні твори мовою, яка вельми нагадує компеляцію двох мов, тобто суржик. В XVIII ст. це був сміливий крок вперед. Тому що елементи живої народної мови Сковорода вперше протиставив у художніх творах традиціям церковно-слов’янської і старокнижної мов.

«Кому меньше в жизни треба, / Тот ближае всѣх до неба.» 
«Жри все то, что пред очима, / А счастіе за плечима.» 
«Тетервачій вѣдь ум остр, а обоняніе и того вострѣе.» 
«Чего не положил, не руш.»

САД БОЖЕСТВЕННЫХ ПЕСЕН

Песнь 18–я[

На что ж мнѣе замышляти, /Что в сѣле родила мати?

Нехай у тех мозок  рвется, /Кто высоко в гору дмется,

А я буду себе тихо / Коротати милый вѣк.

Так минѣе мѣеня все лихо,/ Счастлiв буду чѣловѣк.

Загальновідомо, що літературну мову започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко; вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок. Але це було пізніше, тобто суржик тоді вже існував, як побутова говірка на Слобожанщині, та в інших місцевостях. Щодо історії народно-діалектного мовлення, то воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні, лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови.

        До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруських літературних традицій і впливу живого народного мовлення. 

Через 200 років після Енеїди, вчений Б. Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо» (1970 р.) назвав суржик «мовним покручем» і «загрозою культурі». Наступним плювком в обличчя мільйонів  «суржикомовних» стала праця «Антисуржик» Олександри Сербенської, яка визначила багатостраждальний суржик як назву здеградованого, убогого духовного світу людини…А далі пішли вже цілі селеві потоки бруду, і нєсть їм числа.

 Як показали дані Київського міжнародного інституту соціології, суржиком нині послуговується до18 % жителів України, тобто п’ята частина всього населення… Чи не забагато в нас «здеградованих і убогих»? 9 мільйонів «здеградованих небезпечних» людей - це ціла Австрія чи Швейцарія, Ізраїль чи Болгарія…Як же академічна наука не любить своїх співвітчизників, на кошти яких вона існує!

   У багатьох країнах світу існують явища, подібні до «суржика», але в жодній державі не існує звинувачень їх носіїв в духовній убогості, деградації й загрозі. 

     Безсумнівно, в інтересах кожного українця - досконало вивчати й знати літературну мову, спілкуватися нею, але соромитися мови батьків не є достойною позицією. Впевнена, що люди, які пройшли випробування суржиком, не повинні відчувати якусь меншовартість чи недолугість і терпіти приниження. А саме це їм намагається нав’язати академічна наука.

      Саме завдяки суржику українцям південних та центральних областей вдалося не зрусифікуватися остаточно, зберегти свої мовні корені й самоідентифікацію. Це досить мужня місія, за яку наш суржик вартий поваги й об’єктивної лінгвістичної оцінки.

     В боротьбі за чистоту мови не мають права на існування такі чорні засоби, як таврування, образи, приниження будь-якої говірки через наявність елементів іншомовного походження. Тим більше, не мають звучати докори і звинувачення її носіїв.

     Слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка відрізняється в різних діалектних ареалах.Тож поважаймо народ і народну мову!

Довга вийшла розповідь, але ж наболіло…

Дана Малкова